Роман Володимир

Дата: 12.03.2024 13:54

Кількість переглядів: 21

На провесні й осінню

Сонце розгортало в ширінь рамена. Струнчилася прозора й висока блакить. Від сколихувань вітру покивували жовто- чорними голівками соняшники. Над опочилою ріллею проно­силися подихи землі, а в них купався, трепотячи крильцями, жайворонок і заливався піснею. Наче в Україні.

Загубився в думках ... А вони все туди повертають. Зга­дував бувало давн|ім-давно батько, хай буде йому царство небесне, вибравшись зі мною — хлоп’ям, на окраїну міста:

— Отут, сину, скрізь, куди не поведеш оком, чисте поле й мочари простирались, тільки й усього. Де-де, про вулиці, кам’яниці, трамваї й мови не могло бути. Горб цитаделі — та й уже межа міста. Кінець. А там левади й ліси ... Пелчин- ська, Волецька — хто про них коли б чував? Та годі, розро­стається місто вздовж і впоперек, і впину тому немає. А згодом, як то ще гейби недавно тому було, гай, гай ... Де б то коли подумав. Он там потік плівся, зарослий лозиною, а ось по цей бік горба кущі пнялися, покриті глодом, по той же луги й пасовиська, та й більш нічого, отак ген аж ніби під саме небо сягають. Пастухам воля (чи не від того й Вількою назвали), заведуть пісню, та ж об самі гори оббивається, що он там на небосхилі, а папи худобині, то вже й нічого казати. Простору-простору, мовлю я тобі, було тут, не то що тепер — така тіснота, рухнутися нікуди. А не так то й давно було . .. Е-ге, невже? Це ж про ту ж Вільку ще й наш Франко в »Лелі й Полелі« писав, коли то вже? .. А здається, начебто тільки вчора, як я й туди самотиною блукав. Добре мені вчора. По- правді, ні скоріш, ані пізніш, як за цісаря Франца Йосифа, коли то ще сяка-така вільність була. Так, так, синку, не паношилися наші сусіди в той час, як ото тепер. Інші були часи за небіжки Австрії — хоч і великого гаразду не бувало, біду знали ми споконвіку, а все ж то своє в більшому поша­нівку було, надія чоловіка трималася, була віра, хотілося жити. Та й прожиття краще було — куди там, хліб за п’ятака купив був, сірники за ґрейцара. Та й язика свого ніхто не цурався, заведе тебе хоч і до Відня. Ну, а от тобі вже й авто­страда. Чекай, чекай — чекай но, що то на цім місці тоді було? Будь я гунцвотом, як не згадаю. .. От, ще б ні. Таж віднога старого цвинтарища аж по цю Стрийську дорогу сягала. Люду там багато поховали, а хто-що вони, ніхто сьогодні не скаже. Одне певне, що й нашого брата чимало тут попало. Підростеш, синку, вивчишся, може коли і про те довідаєшся. А то, буває, запитають такого несвідомого — Іване, а якого ти роду, діда, прадіда? А той ні бе, ні ме. От, пам’ятай, щоб і ти таким не став. Затямиш?

• Затямлю, тату.
• А ще он туди кинь оком, синку, в саме середмістя, що ж там в кітловині бачиш?
• Ратушу, тату.
• А що на самому верху отого ратища?
• Орел, начебто, тату.
• Орел, правда твоя, але не все так бувало. Прийшов день, скинули його й застромили на його місце синьо-жовтий пра­пор. Повівав він, сину, повівав гордо і правду людям говорив — чия це земля, хто на ній господарем. Повівав, хоч і недовго. А там зірвалась буря, змела наш прапор, потоптали його чужинці ногами, пошматували, геть закинули, щоб і сліду не лишилось. Але, дасть Бог, віднайдемо шматки, позшиваємо і ще раз підіймемо, свою потратовану гідність світові покажемо...

Батько у спогадах на пагорб виходить, услід йому й я, при­голомшений враженням наново відкопаної старовини. Підій­маємось на самий верх високорівні. Вітер грається з роз­куйовдженою чуприною, вид стелиться такий, що дух заби­ває. Проймає туга туди, в далеке, незнане, недосяжне. .. Серце б’ється на згадку батькової розповіді, огортає жаль, що не вернуться дні відкритих просторів рідного міста. А може ще кращий, світлий день прийде? О, якби ж скоріше!

Присіли під зарослями глогорожі. Стільки на них рясного квіту! Ніжними пахощами обдають рожеві пелюстки. Пізня осінь, а воно збереглося. А тоді, через зиму, знов відроджу­ється й закосичує природу живими барвами. Нічого повністю

14

не вмирає, без сліду не гине . .. Нічого ... Значить, і наш прапор. І так легко на душі стає.

• А це що за двір, он там на пригірку, за тим високим муром? — перегодя питаю батька.
• Сиротинець, хлопче. Бездомним, убогим дітям такий сірий притулок. Так то є воно на світі, мій любий, виховається таке без коріння, тоді кинуть на зимний брук та й саме не знає, пощо на світ прийшло. Гіркий то сироті хліб у житті, твердий як камінь. Нема долі змалку, і ледве котре в люди вийде. Та й чого ж сподіватись від такого? Тепла сам не зазнав, то й як же з себе іншим викреше? — невтішно снує гадки батько, а мені мов холод за плечі прокрадається.

Коли це було? Десятки років тому. В міжчасі — воєнна хуртовина, скитання по широкому світу, пізнання добра й лиха. Який шмат часу, скільки пережиття від отих днів по сьогодні! Здавалось, на дно потонула минувшина, непро­хідною стіною від рідної землі поставилась і все переділила, аж ось ожила сива доба перед очима в усій своїй непорочній незайманості. Стоїть і підморгує — бач, така ж самісінька, мовляв, як і була, нічим від тієї хвилини не змінилась. А ти ж хіба такий сам? Готовий, як і я, на вивершення? Триваєш вік — дні й ночі, місяці й роки, поки не здійсниться?

Простую з дрібним дитятком крізь розхилений простір кан- заської рівнини. Ширина блакитного зводу над нами незмі­ряна, золотінь розжареного сонця незглиблена, сиза відстань полів перед нами неозора; навкруги, в кожному напрямку, на схід, на захід, північ і південь — дальні, тихі, поснулі обрії. Туди — на схід, уп’ялився гарячковий погляд, шукає чогось бентежно, дошукується, хвилюється. Чи хоч зірки з рідного краю не догледить? Аж ні, димок тільки снується, а он там, збоку, шуліка над теренами своїх ловів непорушно повис.

Горну дівчатко до себе, на хвилину зорю дійсності в вічі:

• Оце, Марусю, всього три роки, як ми тут задомовились, а диви — все довкілля на очах міняється. Коли сюди при­були, площа оця ліворуч від шляху непрорвана стояла, ціли­ною в непроглядне сумирно тягнулась, як у первісний вік. Заплющиш очі, а то лиш прижмуриш вії, і пронесеться на вітрі загін індіян, що своїх буйволів, життьового простору від заздрісної руки білої людини стереже. Вимахи томагавка­ми, розмальовані воєнними красками обличчя, грізні оклики!

15

Крилом смерти повіяло. Бережись, генерале Кастере! І тобі, генерале Гейзе, смерть на відлюдді призначена. Що з того, коли пам’ять по тобі згодом найменуванням міста звеличу­ватимуть?! Бережіться, завойовники, бо й на вас кара спаде своєчасно. А покищо занепала індіанська справа. Залізничий шлях бо вже прокладено. Бафало Біл свій Рим же заснував, іде рік 1867-ий, виростає твердиня Гейз. Але, Марусю, що з цього по сьогодні залишилось? Одним-один дім з тесаного каменю, а побіч нього така ж старинна вартівня. Дім ще музеєм послужить, а вартівня? Символом? Невисока вартівня, символ теж не з-поміж високих, світлих. Марусю, дивись туди на схід, не така вартівня там стоїть, не такий символ горить. Як сонце ясен, як самоцвіт гожий! Не бачиш? Почекай ще трохи. Підростеш і аж тоді роздивишся, як годиться. От я великий, а то просто очима не бачу. Душею, дитинко, шукати­меш, душею; ось тут, біля серця, ціла вже вежа виросла й височіє, й тягнеться до її сяйного світла втомлений мандрів­кою в сумерках зір.

Між людей спроквола повертаємося.

Отут торік будуватись почали. Одна домівка за одною, мов гриби по дощі, вискакують. Сьогодні ж подумаєш — начебто за одну ніч ціла оселя виросла. Нова дільниця міста ніби на помах чарівної палички появилась. А ще ж так недавно до самого порогу дому цілинний степ стояв і вихор по ньому в усі боки розгонював.

Донця широко очі розкриває, слухає — не наслухається, дивиться — не надивиться, все для неї новина, все разом — зворушлива пригода маляті.

• Тату, а що там за небом, де ти показував? — опірюється пташеня в мову, від великого враження самостійного виразу шукає.
• Вітчизна твоя небачена, доню.
• А хто то, а що то? — й кінця питанням немає. Дитина мов удруге народжується, час великих відкривань для неї настає. Як колись для мене, для всіх ... Усе повертається, невтомно змагає далі, до вивершення, до своїх власних пере­мог, без уваги на колишні невдачі попередників.

І враз вирує світ переді мною . . . Вчора, сьогодні, покійний батько, яре дитинство, а вже ж і батьківство, ще вчора не-

16

займана цілинність, дикий захід, пограниччя, піонерські уходи, в сучасному ж нове місто в силу вростає. Процес нових поселень — постійно, безперервно, в давнину, сьогодні, завтра. У природі нічого не гине, все відроджується, зародки давнього зійдуть у сьогочасному, проростуть у майбутньому. Зросте й покоління, щоб колись поставити переможний прапор у святині.

Міцний південний вітер вдирається в усі клітини організму. Шумить, крутиться голова. Прислонити б собою дитятко від напору хижого вітровіння. Розгулявся нараз козарлюга ... Як там, на Херсонщині. Змагається з ґрунтами, збиває куря­ву, така сила в нього потужна — все рухоме під хмари під­няти ладен. Чорніють від пороху обрії .. . Як там, у Таврії. Перегодя влягається стихія, втихомирюється і, з переливом жайворонкових псалмів, спахає на щиті неба гаряча заграва. — Ходім, доню, ти вже добре втомилась. І верстаємо додому наш шлях, пропахлий гостро чорноземом. Як там. у батьків­щині .. . Канзас — країна південних вітрів.

« повернутися